ПРАВОВІ ВИСНОВКИ ВЕРХОВНОГО СУДУ З ПРИВОДУ ПОРУКИ ЗА 2020 РІК

Основні висновки Верховного Суду за 2020 рік, які стосуються питання стягнення заборгованості з поручителя та дії поруки: у часі, у випадку припинення основного боржника, у випадку пропуску строку на пред’явлення вимоги до поручителя чи збільшення міри його відповідальності.

Одна з частин аналізу судової практики Верховного Суду у банківській сфері за 2020 рік:

• ЯК ПОВЕРНУТИ ДЕПОЗИТ В БАНКУ? ОСНОВНІ ВИСНОВКИ ВЕРХОВНОГО СУДУ ЗА 2020 РІК;
• ОСНОВНІ ВИСНОВКИ ВЕРХОВНОГО СУДУ В ІПОТЕЧНИХ СПОРАХ З СПАДКОЄМЦЯМИ ЗА 2020 РІК;
• ПРАВОВІ ВИСНОВКИ ВЕРХОВНОГО СУДУ З ПРИВОДУ ПОРУКИ ЗА 2020 РІК;
• ПРАВОВІ ВИСНОВКИ З ПРИВОДУ ЗАПИСІВ ПРО ІПОТЕКУ У РЕЄСТРІ, ДІЙСНОСТІ ТА ПРИПИНЕННЯ ІПОТЕКИ ЗА 2020 РІК;
• ПРАВОВІ ВИСНОВКИ З ПРИВОДУ ОСКАРЖЕННЯ ЗВЕРНЕННЯ СТЯГНЕННЯ НА ПРЕДМЕТ ІПОТЕКИ ТА ПРАВОВИХ НАСЛІДКІВ РЕАЛІЗАЦІЇ ІПОТЕКИ У РАХУНОК ПОГАШЕННЯ БОРГУ ЗА 2020 РІК;
• ПРАВОВІ ВИСНОВКИ З ПРИВОДУ ЗВЕРНЕННЯ СТЯГНЕННЯ НА ПРЕДМЕТ ІПОТЕКИ У СУДОВОМУ ПОРЯДКУ ЗА 2020 РІК;
• ПРАВОВІ ВИСНОВКИ ВЕРХОВНОГО СУДУ З ПРИВОДУ НАРАХУВАННЯ ТА СТЯГНЕННЯ ЗАБОРГОВАНОСТІ ЗА КРЕДИТНИМИ ДОГОВОРАМИ ЗА 2020 РІК.

Ну і продовження минулорічної статті – ОСНОВНІ ВИСНОВКИ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ У КРЕДИТНИХ ТА ІПОТЕЧНИХ СПОРАХ ЗА 2019 РІК.

Основні висновки, які стосуються поруки, які були закріплені у багатьох постановах ще попередніх років. Єдине зауваження стосується саме строку. До моменту введення в дію Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відновлення кредитування» (до 04.02.2019 року) строк на пред’явлення вимоги становив шість місяців, а після – три роки. Крім того, направлення самої письмової вимоги не перериває вказаного строку на подачу саме позовної заяви до суду.

До таких правових висновків прийшла Велика Палата Верховного Суду у постанові № 638/13683/15-ц від 26.05.2020 року.

До таких правових висновків прийшов Верховний Суд у постановах: № 208/5133/16-ц від 21.12.2020 року; № 640/4666/18 від 16.12.2020 року; № 334/3808/15-ц від 16.12.2020 року; № 466/5367/14-ц від 09.12.2020 року; № 750/9033/15-ц від 09.12.2020 року; № 599/916/17 від 09.12.2020 року; № 207/3211/15-ц від 07.12.2020 року; № 752/11478/18 від 02.12.2020 року; № 2-685/10 від 02.12.2020 року; № 0911/3582/2012 від 02.12.2020 року; № 757/16856/18-ц від 01.12.2020 року; № 759/2294/16 від 25.11.2020 року; № 756/12590/18 від 21.10.2020 року; № 431/3873/15-ц від 18.11.2020 року; № 905/86/15 від 12.11.2020 року; № 2-431/11 від 04.11.2020 року; № 2011/20950/2012 від 04.11.2020 року; № 638/11952/14 від 28.10.2020 року; № 344/7512/15-ц від 21.10.2020 року; № 199/6072/14 від 19.10.2020 року; № 210/6117/13-ц від 15.10.2020 року; № 904/7234/15 від 07.10.2020 року; № 2-2170/12 від 07.10.2020 року; № 757/7585/18-ц від 30.09.2020 року; № 190/1678/15-ц від 16.09.2020 року; № 2-5541/12 від 09.09.2020 року; № 753/21388/15 від 09.09.2020 року; № 316/718/14-ц від 02.09.2020 року; № 683/1871/15-ц від 02.09.2020 року; № 330/2047/15-ц від 27.08.2020 року; № 635/6749/16-ц від 26.08.2020 року; № 413/4037/12 від 19.08.2020 року; № 375/998/15-ц від 19.08.2020 року; № 486/634/16-ц від 12.08.2020 року; № 225/4880/17 від 12.08.2020 року; № 409/961/12 від 06.08.2020 року; № 367/768/17 від 05.08.2020 року; № 185/4093/17 від 05.08.2020 року; № 2-8499/10 від 05.08.2020 року; № 335/11810/15 від 29.07.2020 року; № 296/8550/16-ц від 21.07.2020 року; № 514/259/16-ц від 15.07.2020 року; № 296/8938/16-ц  від 15.07.2020 року; № 761/10516/14 від 15.07.2020 року; № 753/16745/15-ц від 02.07.2020 року; № 727/6271/13-ц від 01.07.2020 року; № 759/15105/14-ц від 01.07.2020 року; № 463/4186/15-ц від 01.07.2020 року; № 2-2817/10 від 30.06.2020 року; № 204/5711/14-ц від 24.06.2020 року; № 446/2242/14-ц від 24.06.2020 року; № 641/1501/17-ц від 24.06.2020 року; № 205/9544/14-ц від 18.06.2020 року; № 303/5562/15-ц від 17.06.2020 року; № 640/19220/13-ц від 17.06.2020 року; № 208/6396/13-ц від 17.06.2020 року; № 361/6809/16 від 17.06.2020 року; № 138/240/16-ц від 15.06.2020 року; № 646/8650/17 від 10.06.2020 року; № 521/4691/16-ц від 10.06.2020 року; № 331/7253/16 від 10.06.2020 року; № 910/1088/13 від 09.06.2020 року; № 2-3258/2008 від 03.06.2020 року; № 711/8312/15-ц від 03.06.2020 року; № 202/5486/15-ц від 03.06.2020 року; № 490/13569/13-ц від 03.06.2020 року; № 2-4430/09 від 27.05.2020 року; № 464/4311/15-ц від 27.05.2020 року; № 495/2234/16-ц від 27.05.2020 року; № 752/23818/17 від 25.05.2020 року; № 522/18782/15-ц від 22.05.2020 року; № 569/9906/15-ц від 21.05.2020 року; № 755/3323/17 від 21.05.2020 року; № 316/574/14-ц від 21.05.2020 року; № 761/9446/17 від 20.05.2020 року; № 910/23028/17 від 19.05.2020 року; № 760/15345/16 від 19.05.2020 року; № 2610/14171/2012 від 13.05.2020 року; № 155/1831/15-ц від 06.05.2020 року; № 551/169/17 від 06.05.2020 року; № 607/14527/15-ц від 06.05.2020 року; № 209/538/14-ц від 29.04.2020 року; № 208/867/16-ц від 29.04.2020 року; № 534/1898/14 від 29.04.2020 року; № 465/1346/17 від 15.04.2020 року; № 2601/23191/12 від 15.04.2020 року; № 635/3720/14-ц від 15.04.2020 року; № 369/7228/14-ц від 15.04.2020 року; № 420/1871/17 від 09.04.2020 року; № 2-327/12 від 09.04.2020 року; № 450/494/17 від 09.04.2020 року; № 752/11356/17 від 08.04.2020 року; № 127/6992/16-ц від 01.04.2020 року;  № 569/8580/15-ц від 31.03.2020 року; № 497/2920/14-ц від 31.03.2020 року; № 754/631/15-ц від 12.02.2020 року; № 203/1911/18 від 30.03.2020 року; № 911/2465/18 від 27.03.2020 року; № 412/5778/2012 від 25.03.2020 року; № 199/2726/16-ц від 25.03.2020 року; № 753/16677/15 від 25.03.2020 року; № 502/290/14-ц від 18.03.2020 року; № 344/14965/13-ц від 18.03.2020 року; № 756/17806/14-ц від 11.03.2020 року; № 501/3309/15-ц від 11.03.2020 року; № 756/11029/16-ц від 11.03.2020 року; № 490/905/16-ц від 03.03.2020 року; № 2-1154/10 від 26.02.2020 року; № 509/223/16-ц від 26.02.2020 року; № 367/8904/15-ц від 26.02.2020 року; № 2-6880/11 від 19.02.2020 року; № 2-724/11 від 19.02.2020 року; № 332/1870/15-ц від 19.02.2020 року; № 263/5853/13-ц від 19.02.2020 року; № 711/5179/16-ц від 19.02.2020 року; № 2-10342/10 від 06.02.2020 року; № 490/1345/14-ц від 05.02.2020 року; № 757/13772/16-ц від 05.02.2020 року; № 569/12254/15-ц від 05.02.2020 року; № 639/6984/14-ц від 05.02.2020 року; № 461/6547/14-Ц від 05.02.2020 року; № 2-2280/2011 від 31.01.2020 року; № 757/8324/13-ц від 29.01.2020 року; № 569/11907/16-ц від 29.01.2020 року; № 753/4566/15-ц від 29.01.2020 року; № 645/7156/15-ц від 29.01.2020 року; № 924/490/19 від 28.01.2020 року; № 225/4038/17 від 23.01.2020 року; № 352/243/15-ц від 22.01.2020 року; № 638/1058/15-ц від 22.01.2020 року; № 320/6776/15-ц від 16.01.2020 року; № 1522/6244/12 від 15.01.2020 року; № 199/892/14-ц від 15.01.2020 року; № 320/3677/18 від 15.01.2020 року; № 756/9041/16-ц від 14.01.2020 року.

Висновок, який визначає критерії припинення поруку у разі збільшення міри відповідальності поручителя. Частково втратив актуальність після 04.02.2019 року з моменту введення в дію Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відновлення кредитування». Він полягає у тому, що до припинення поруки призводять такі зміни умов основного зобов'язання у разі: підвищення розміру процентів; відстрочення виконання, що призводить до збільшення періоду, за який нараховуються проценти за користування чужими грошовими коштами; установлення (збільшення розміру) неустойки; встановлення нових умов щодо порядку зміни процентної ставки в бік збільшення тощо.

Інколи у договорах можуть бути положення, які передбачають, що поручитель надає свою згоду на збільшення міри своєї відповідальності без укладення будь-яких додаткових угод. При цьому, можна зустріти позицію, що навіть наявність таких положень не виключають обов’язку узгодження певних вчинених в односторонньому порядку змін до основного зобов'язання із поручителем у належній формі. Суди не дають чіткою відповіді, що ж це повинні бути за узгодження, але під ними слід розуміти все ж таки підписання додаткової угоди або хоча б направлення кредитором поручителю повідомлення про зміну умов основного зобов’язання. Але деякі суди вказують, що наявність положень, які вказують, що кредитор не повинен узгоджувати зміну умов осиного зобов’язання з поручителем є достатнім підтвердження того, що поручитель надав свою згоду на збільшення міри своєї відповідальності і у випадку відсутності окремого погодження змін до договорів, то це не свідчать про припинення поруки. Думаю, що колись у цьому питанні крапку поставить Велика Палата.

До таких правових висновків прийшов Верховний Суд у постановах: № 295/5482/16-ц від 23.12.2020 року; № 757/16856/18-ц від 01.12.2020 року; № 285/2467/14-ц від 19.11.2020 року; № 761/28514/15-ц від 28.10.2020 року; № 462/266/15-ц від 29.07.2020 року; № 521/5652/16-ц від 24.06.2020 року; № 303/5276/13-ц від 17.06.2020 року; № 204/3945/16-ц від 03.06.2020 року; № 308/10989/15-ц від 14.05.2020 року; № 331/5780/13  від 06.05.2020 року; № 520/6779/15-ц від 15.04.2020 року; № 357/9757/15-ц від 13.04.2020 року; № 757/4299/14-ц від 08.04.2020 року; № 755/28001/14 від 01.04.2020 року; № 521/15453/16-ц від 01.04.2020 року; № 522/18818/17 від 31.03.2020 року; № 2-116/11 від 05.02.2020 року; № 640/15305/15-ц від 27.01.2020 року; № 707/715/13-ц від 13.01.2020 року.

Даний висновок випливає з того, що положення статті 11 ЦК України говорять, що цивільні права та обов’язки можуть виникати з рішення суду, положення статті 129 Конституції України вказують, що одним з принципів судочинства є обов'язковість рішень суду. На цій підставі суд прийшов до висновку, що на момент розгляду справи (коли вже було стягнуто заборгованість з поручителя) порука виникла не тільки на підставі договору, а й на підставі судового рішення. А тому, відсутні правові підстави визнавати її припиненою з підстав визначених статтею 559 ЦК України.

Проте, щоб не допускати помилок по аналогічних правовідносинах слід враховувати висновок викладений у постанові Великої Палати від 31.10.2018 року у справі № 161/12771/15-ц. У даній постанові суд приходить до висновку, що у випадку наявності рішення суду про стягнення заборгованості з поручителя суд не в праві давати правову оцінку припиненню поруки за платежами, які були стягнуті, а от щодо заборгованості, яка виникла після ухвалення судового рішення, то суд повинен давати оцінку розрахунку заборгованості кредитора та досліджувати питання чи розповсюджується порука і на ці платежі, чи можливо вона припинилася у певній частині з підстав зазначених у статті 559 ЦК України. Як правило, суди вважають, що порука є припиненою після ухвалення судом рішення про стягнення заборгованості, так як фактично кредитний договір припиняє свою дію і порука не розповсюджується на ті відносини, які складуються між кредитором і боржником після припинення.

До такого правового висновку прийшов Верховний Суд у постановах: № 159/3445/19 від 03.06.2020 року; № 640/17778/18 від 06.02.2020 року; № 761/21768/16-ц від 05.02.2020 року; № 760/6901/15-ц від 15.01.2020 року.

Висновок, який буде корисний поручителям, фактично являється продовженням попереднього. Він походить з правового висновку зазначеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16-ц. Висновок зводиться до того, що наявність судового рішення про стягнення заборгованості за кредитом з позичальника та поручителя свідчить про закінчення строку дії кредитного договору та договору поруки, а тому на правовідносини, які виникають після судового рішення порука не поширюється. Іншими словами, поручитель не відповідає за 3 % річних та інфляцію.

До таких правових висновків прийшов Верховний Суд у постановах: № 502/825/15-ц від 27.05.2020 року; № 741/1557/17 від 20.05.2020 року; № 699/599/17 від 19.05.2020 року; № 675/869/16-ц від 19.02.2020 року; № 522/12590/17 від 22.01.2020 року.

Не новий висновок, який закріпився в судовій практиці. Він полягає у тому, що порука не може бути припинена у зв’язку з припиненням фізичної особи-підприємця з записом у реєстрі юридичних осіб, якщо кредитор реалізував своє право вимоги до поручителя шляхом подачі позовної заяви до суду.

До таких правових висновків прийшов Верховний Суд у постановах: № 761/25684/14-ц від 25.03.2020 року; № 569/15240/14-ц від 29.01.2020 року.

Щось подібне є і по майновій поруці. Зазначу лише особливість. Для дійсності поруки до моменту припинення боржника достатньо лише наявність факту подачі позовної заяви до поручителя. Якщо беремо майнову поруку, то там можна знайти дві позиції. Одна полягає, що теж достатньо лише пред’явлення позову про звернення стягнення на іпотеку, а інша говорить, що потрібне наявне судове рішення. Тут же суди вказують, що і першого вистачить.

До таких правових висновків прийшов Верховний Суд у постановах: № 201/7036/15 від 09.09.2020 року; № 127/23650/14-ц від 09.07.2020 року.

Старий і вже повинен бути не актуальний висновок. Він полягає у тому, що кредитори не мають права вимагати стягнення заборгованості у солідарному порядку з позичальника та декількох поручителів, які уклали окремі договори поруки, якщо у договорах поруки не вказано, що поручителі є солідарними один до одного. Як на мене, то висновок і тоді був не дуже сильно адекватним, коли суди почали задовольняти позовні вимоги лише до одного поручителя, а до інших почали відмовляти. Описувати чого не буду, бо як вже написав висновок є неактуальним через введення в дію Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відновлення кредитування» (до 04.02.2019 року), який передбачив, що декілька поручителів є солідарними не лише щодо боржника, а є солідарними і між собою.

До таких правових висновків прийшов Верховний Суд у постановах: № 155/1831/15-ц від 06.05.2020 року; № 501/229/15-ц від 29.04.2020 року; № 495/9691/14-ц від 18.03.2020 року; № 357/10904/17 від 03.03.2020 року.

Теж не новий висновок. Він став актуальним коли Верховний суд України прийшов до висновку, що третейські суди не мають права розглядати спори між банками та позичальниками через положення Закону України «Про захист прав споживачів». Але судова практика розвернулася таким чином, що на поручителів ці правила не розповсюджуються, а тому банкіри мають право вирішувати свої спори з поручителями в третейських судах і такі судові рішення не можуть бути скасовані.

До таких правових висновків прийшов Верховний Суд у постановах: № 824/48/20 від 08.10.2020 року; № 824/155/19 від 10.09.2020 року; № 757/23032/14-ц від 27.03.2020 року.

Висновок корисний для добросовісний поручителів, які виконали обов’язок за боржника і хочуть тепер стягнути кошти з тієї особи за яку поручився. Проблема полягає у тому, що положення Цивільного кодексу України вказують, що кредитор після виконання зобов’язання поручителем повинен передати останньому документи, які підтверджують обов’язок боржника. Іншими словами – кредитний договір і документи, які підтверджують видачу кредиту. Звичайно, що банки такі документи не передають, а тому, у судів виникали проблеми з тим фактом, чи перейшла вимога до поручителя чи ні. Але Верховний Суд у таких випадках притримується позиції, що навіть відсутність факту передачі документів поручителю не свідчить, що до цієї особи перейшло право вимоги до боржника за основним зобов’язанням і поручитель має вимагати виконання цього зобов’язання за рахунок первісного боржника.

До таких правових висновків прийшов Верховний Суд у постановах: № 910/5027/19 від 09.07.2020 року; № 910/4994/19 від 12.03.2020 року; № 910/5000/19 від 16.01.2020 року.